Як подолати конкуренцію в сучасному суспільстві, переповненому стереотипами та упередженнями? Як реалізувати свій професійний потенціал, маючи інвалідність? Про це поспілкувалась Правозахисна організація «Права людини» з Вікторією Скрипник – випусковим редактором програми «Я соромлюсь свого тіла» на СТБ. Вона з 9 років пересувається на візку через генетичне захворювання, яке пов’язане з ламкістю кісток.
– Вікторія, розкажіть про себе: де живете, де працюєте, яку освіту маєте?
– Мені 25, я народилася і виросла в Євпаторії, але вже 9 років живу в Києві. Працюю на телеканалі СТБ випусковим редактором програми «Я соромлюсь свого тіла».
– Як ви обрали свою професію?
– Дуже мріяла стати сценаристом ще з 15 років. Колись моя сестра дуже хотіла взяти участь у телешоу, і саме тоді, 2008 року, був проект «Танцюю для тебе». Його суть полягала в тому, що рідна людина когось, хто має проблему, танцює з зіркою задля втілення мрії свого родича. Тоді я сказала, що мрію стати сценаристом, і моя сестра танцювала зі співаком Джанго, аби здобути грошей на навчання. Вона не перемогла, але мрія вже пролунала вголос, і я почала йти до неї самотужки. Задля цього я вступила до вишу Університет «Україна» на редактора, а роком пізніше паралельно вступила до КНУ імені Тараса Шевченка на журналіста. Таким чином отримала дві вищі освіти, а ще зі школи знаю дві іноземні мови – німецьку та англійську. І десь 2011 року дізналася про таку круту штуку, як школа СТБ, але я боялася, як це туди ходити, навчатися додатково. Зрештою, 2014 року я таки наважилася. Обрала проект «Я соромлюсь свого тіла», пройшла навчання і мене взяли на роботу спочатку сценаристом, а потім – випусковим редактором.
– Наскільки це було складно? Оцініть за 10-бальною шкалою.
– Це дійсно було складно. Це і зараз складно. Навантаження велике, але я люблю свою роботу. До того ж керівництво ставиться з розумінням до моїх потреб. Якщо оцінювати, то оберу оцінку 5 з 10, і то з причини особистих страхів. Але вважаю, що мені дуже пощастило, тому що знайшла роботу з першої спроби ще й за фахом.
– Чи довелося вам боротися за своє право на працевлаштування на рівні з іншими?
– Ні, ситуація була трішки іншою. У моєму випадку все вирішувало керівництво проекту, і отримаєш ти роботу чи ні – залежало від результатів. Нас було двоє стажерів, і взяли б обох, тому що ми обидві були достатньо сильні. Але одна дівчина в ході навчання знайшла іншу роботу. Тому боротися мені не довелося.
– Що складніше, працевлаштуватися чи працювати?
– Складніше працювати. До того ж, тут нічого не пристосовано, насправді.
– З якими складнощами стикаєтесь під час роботи, та як їх долаєте?
– Тільки зараз, коли роблять ремонт, вже думають над якимись пандусами, щодо яких зі мною зустрічалися наші хазяйники. Але у нас територія, яку орендують, і ця будівля з радянських часів, яка не адаптована під потреби людей з інвалідністю. Важко на численних сходах. До стратегічних таких приміщень, як їдальня або туалет, доступ нормальний. І побутових супер-проблем немає. Щодо сходів, то можу спуститись ногами, все ж таки я можу трохи ходити. Але це фізично складно. Добре, що у нас багато чоловіків, які мені допомагають з візком на сходах. Ще виникають складнощі під час зйомок, тому що у нас багато локацій. Наприклад, зйомки у «Гідропарку», на піску, і треба бути на рівні з усіма, і все встигати. Везти себе я не дозволяю. Так як це може бути небезпечно. Коли кудись їдемо, то чоловіки допомагають завантажити візка до машини. Були в роботі і трішки смішні ситуації. Наприклад, наш проект пов’язаний з хворобами людей. І інколи було таке, що ми їдемо в клініку робити МРТ людині, яка на перший погляд здорова, і до кабінету звали мене – мовляв, проходьте, лягайте… Доводилося пояснювати, що я тут як сценарист, а не пацієнт.
– Тобто ментальні бар’єри присутні.
– Ну так. Нещодавно довелося спілкуватися з жінкою, і треба було її знайти. Я сказала, що я з СТБ, що під’їду на авто. І от, коли я дібралася, зустріла її на ґанку, запитала, чи можу з нею поспілкуватися. І вона помітно здивувалася – не очікувала, що редактор з СТБ буде на візку.
– Що (хто) вас надихає?
– Мене надихає моя родина. У мене було нормальне дитинство, у мене є здорові сестри, є батьки, які завжди підтримували і мотивували бути як всі. Надихає моя робота. Я пишаюся тим, що ми робимо. Приємно бути тією людиною, яка також має можливість допомагати іншим завдяки проекту.
– Що б ви порадили собі на початку шляху, вже маючи цей досвід?
– Я б порадила не боятися. Це основне. Пам’ятаю той страх, коли в мене була співбесіда на проект, а мені сказали, що не можуть виділити людину, яка б мене супроводжувала на роботі. І я прямо відповіла, що мені не потрібна нянька.
– Що ви можете порадити людині з інвалідністю, яка шукає роботу?
– Шукати те, що насправді цікаво. Перешкоди фізичного плану у нас будуть завжди. Тому треба чітко розуміти, ЩО ви робите і для ЧОГО. Інакше довго не витримати. Важливо знайти своє місце. Окрім цього, у багатьох людей з інвалідністю є пунктик: якщо писати, то про інвалідність, якщо до табору поїхати, то за інвалідністю. Раджу розширювати свій світогляд і не обмежуватися у своєму виборі лише питаннями інвалідності.
– І останнє питання, хто така Вікторія Скрипник?
Що більше я проводжу часу у відкритому морі, то більше я забуваю про свою інвалідність. І люди, які поряд зі мною, теж про неї забувають. Тому я, перш за все, нормальна людина.
Матеріал був підготовлений за сприяння Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проекту «Громадська синергія» під егідою Української сторони Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС. Зміст цієї статті є виключною відповідальністю ГПО «Права
