Українське законодавство встановлює квоту в розмірі 4% для працевлаштування людей з інвалідністю на підприємствах, де працює 8 та більше працівників. За невиконання нормативу роботодавець зобов’язаний сплатити до Фонду соціального захисту інвалідів господарські санкції.
Але на практиці такий механізм не діє. Роботодавці, використовуючи прогалини законодавства, можуть елементарно уникати сплати санкцій, оскільки на них законодавчо покладено обов’язок створити робочі місця для працівників з інвалідністю, а не обов’язок по їх працевлаштуванню.
Так, в 2017 році судами першої інстанції за позовами ФСЗІ (Фонд соціального захисту інвалідів) про стягнення санкцій було ухвалено 577 рішень і в 66% випадків у задоволенні позову було відмовлено. Офіційне роз’яснення рішення: «робочі місця були створені та вжито всіх заходів для пошуку працівника». Але ці заходи переважно обмежуються інформуванням центру зайнятості про вакансії для осіб з інвалідністю.
Промовисто виглядає той факт, що з загальної суми позовних вимог в розмірі майже 439 млн. гривень суди задовольнили лише близько 5,8%, що складає 25,34 млн. гривень. Така непропорційність в кількості задоволених позовів та сум санкцій свідчить про те, що позови з великими сумами суди не задовольняють.
Статистика показує, що вірогідність виграти судову справу, де сума санкцій не перевищує 100 тис. гривень складає близько 40%; від 250 тис. до 1 млн. гривень – позитивний результат в межах 8%, а в позовах більше 1 млн. гривень шанси на виграш складають менше 5%.
Така тенденція незмінна вже декілька років. Фонд кожного року подає близько півтисячі позовів про стягнення штрафних санкцій за невиконання 4% квоти щодо працевлаштування осіб з інвалідністю на загальну суму близько півмільярда гривень, а в результаті отримує не більше 5% від заявлених сум.
Cтаття була підготовлена за сприяння Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проекту «Громадська синергія» під егідою Української сторони Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС. Зміст цієї статті є виключною відповідальністю ГПО «Права людини» і не обов’язково відображає точку зору Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження».
