В Сімейному Кодексі не прописано визначення «цивільний шлюб» , «громадянський шлюб», «фактичний шлюб» тощо. Відповідно до ст. 74 Сімейного кодексу України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім´єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Майно набуте жінкою та чоловіком які проживають фактично однією сім’єю може бути поділене за взаємною згодою на підставі нотаріального договору.
Якщо така згода відсутня розподілити майно можна лише в судовому порядку.
Судова процедура поділу майна у «цивільному шлюбі» є складною, оскільки крім встановлення юридичного факту наявності фактичної сім’ї між чоловіком і жінкою, вимагає також збирання доказів щодо, можливості віднесення майна до спільної власності.
Пленум Верховного Суду України в пункті 20 своєї постанови від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, та поділ майна подружжя» чітко визначив права фактичного подружжя, які повинен мати на увазі суд при розгляді спорів про майно: «При застосуванні статті 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю».
Майно, набуте цими особами під час спільного проживання, належить жінці та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, догляд за тяжко хворими батьками тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута під час спільного проживання, крім речей індивідуального користування, є об´єктом права спільної сумісної власностіподружжя. Фактичне подружжя має однакові права, як і зареєстроване подружжя, на володіння, користування і розпорядження майном, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.
Для того щоб можна було визнати спільним майно фактичного подружжя, необхідно довести, що обидва з подружжя знаходились у фактичному шлюбі, а цей факт необхідно доказувати виключно в судовому засіданні.
Такий факт встановлюється судом у порядку окремого провадження .Це рішення дає можливість фактичному подружжю провести в суді поділ майна.
Відповідно до частини статті 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім´єю чоловіка та жінки без шлюбу, якщо вони не знаходяться в іншому шлюбі.
У тому випадку, якщо чоловік та жінка, які спільно проживають, знаходяться (знаходиться) в іншому шлюбі, суд повинен відмовити у відкритті провадження у справі, оскільки таке встановлення факту відповідно до статті 74 СК не породжує прав і обов´язків цих осіб щодо спільного майна.
Заява про встановлення такого факту може бути подана за місцем проживання заявника.
Заява про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу, які не знаходяться в іншому шлюбі, приймається судом щодо тих правовідносин, які виникли після 1 січня 2003 року, тих правовідносин, які виникли раніше, не породжують юридичних наслідків.
Стаття 74 СК не обмежує і не встановлює часу спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу для поділу спільно набутого майна — вони повинні довести суду початок і кінець такого проживання і набуття в цей період спірного майна.
Для правильного і своєчасного розгляду справи про встановлення факту суд повинен в своєму розпорядженні мати такі докази:
— свідоцтво про народження дітей, в якому фактичне подружжя в добровільному порядку записаний батьком (матір´ю);
— виписки з будинкової книжки або паспорта, з яких буде видно, коли і як хто прописаний чоловік (жінка), коли виписаний і в зв´язку з чим;
— різного роду документи, з яких буде видно, що фактичне подружжя вважали себе подружжям;
— анкети, інші документи, які оформляються за місцем праці, у Пенсійному фонді, військкоматі;
— різного роду заяви, які подаються на одержання субсидій, пільг;
— оформлення заповітів;
— ділове і особисте листування (листи, фотографії, картки тощо), з яких було б видно, що фактичне подружжя вважали себе дружиною та чоловіком, вели спільне господарство, піклувалися один про одного;
— квитанції на ім´я одного і другого зі сплати комунальних послуг, інші витрати щодо утримання будинку, квартири;
— спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва на право власності, дані про реєстрацію рухомого майна);
— довідка комунальної дільниці, вуличного комітету про те, що фактичні подружжя проживають разом, з якого часу;
— дані, що фактичні подружжя не знаходяться в іншому зареєстрованому шлюбі. Даний перелік документів і доказів не є вичерпаним, оскільки в різних ситуаціях за різних обставин можуть бути надані і інші докази, наприклад, показання свідків, акти комісій, вихід суду за місцем проживання фактичного подружжя.
У рішенні про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без шлюбу необхідно указати:
— дані про чоловіка та жінку, їх сімейний стан до створення фактичної сім´ї;
— точно вказати, коли вони стали спільно проживати (дату) і де проживали (дата, адрес, кому належить житло тощо);
— у чому полягало їх спільне проживання (як чоловіка, так і дружини);
— докази, на підставі яких був встановлений цей факт;
— якщо спільне проживання було закінчене, то коли (дата), з чиєї вини.
Таким чином, фактичне подружжя може так само, як і подружжя, яке в зареєстрованому шлюбі, визнати свої майнові права та обов´язки, маючи рішення суду про встановлення факту спільного проживання в будь-якому договорі, за винятком шлюбного договору.
Сімейний кодекс не називає договори фактичного подружжя стосовно належного йому майна і не встановлює межі договірної ініціативи сторін.
У своєму договорі фактичні подружжя вправі закріпити режим майна, набутого під час спільного проживання, порядок користування роздільним майном жінки та чоловіка, правила, що стосуються витрат на утримання майна.
