Випадки дискримінації на робочому місці через ВІЛ-позитивний діагноз –- в Україні не рідкість. Хоча дискримінація заборонена законом, працедавці знаходять обхідні шляхи.
Олена (ім’я змінене) працювала санітаркою у Кривому Розі. Вона втратила роботу після того, як керівництво лікарні змусило всіх працівників здати аналізи на ВІЛ-інфекцію, і позитивний діагноз Олени викрили. Зрештою жінці довелося переїхати до іншого міста і починати все з нуля. Ця історія – лише одна з багатьох, якими діляться з фахівцями «Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ».
За словами юриста організації Світлани Бєлай, дедалі частіше люди стикаються з розголошенням ВІЛ-статусу на роботі, звільненням, дискримінацією: «Адже мало знають про ВІЛ/СНІД й рідко карають за порушення прав».
Українське трудове законодавство забороняє працедавцям при укладанні трудової угоди вимагати, зокрема особистої інформації про стан здоров’я і ВІЛ-статус. На практиці ж працедавці нерідко шукають шляхи обходу законодавства або ж примушують людину звільнятись за власним бажанням, кажуть юристи мережі. Натомість факт дискримінації, зазвичай, нелегко довести.
Мартін Каде очолює програми з профілактики ВІЛ/СНІДу Німецького товариства міжнародної співпраці (GIZ). У межах кампанії «Не дай СНІДу шанс!», Каде, серед іншого, займався в Україні й питанням профілактики ВІЛ на робочих місцях.
Порівнюючи ситуацію в Україні з німецькою, Каде бачить разючу різницю: у ФРН, каже він, забезпечують доступ всіх охочих до тестування, консультацій і якісного лікування. «Підприємства не зацікавлені у звільненні працівників, у яких виявлено ВІЛ, адже вже інвестували у їхню професійну підготовку. Так, фірма, швидше за все, захищатиме своїх працівників», – каже він і звертає увагу на те, що в Україні часто не усвідомлюють справжніх масштабів поширення вірусу серед населення, адже офіційна статистика навряд чи відображає реальну картину: «Ця ситуація вдесятеро гірша, ніж в Німеччині, тому ми прагнемо допомогти призупинити подальший розвиток епідемії», – пояснює він.
За оцінками німецького експерта, головною проблемою, що поглиблює дискримінацію ВІЛ-позитивних людей на робочому місці, стає відсутність адекватної політики на підприємстві: керівники раптом почуваються дуже невпевненими, коли стикаються з працівниками з ВІЛ. Вони розгублені і не знають що сказати. Схожа реакція, зауважує Каде, виникає, наприклад, у вчителів, які дізнаються про позитивний статус учня чи учениці.
Це підтверджують і в «Всеукраїнській мережі людей, що живуть з ВІЛ». Кажуть, що винні стереотипи, у фірмах мало знають про шляхи передачі ВІЛ, лікування і терапію, загалом життя з ВІЛ. Люди бояться заразитися або вважають, що ВІЛ – покарання за «неправильний» спосіб життя.
З дискримінацією на робочому місці слід боротися, насамперед, підвищенням загальної інформованості населення та працедавців щодо ВІЛ.
