Якщо в Україні без особливих проблем змогли запроторити до в’язниці вітчизняних політиків світового рівня, тим самим усунувши їх від політичної боротьби, то зовсім не складно уявити, як відбувається так зване правосуддя на рівні звичайних громадян – “маленьких українців” як їх дехто називає.
Згідно з соціологічним дослідженням “Демініціатив” і центру Разумкова, станом на квітень 2012 року, аж 68,8% опитаних українців негативно оцінюють діяльність судів. Проте це, здається, зовсім не має ніякого значення для голови Ради суддів Ярослава Романюка. Він не вважає, що необхідно проводити люстрацію в судовій системі, і впевнений, що судді працюють самовіддано.
Коли в грудні українське суспільство сколихнула звістка про жорстоке вбивство у Харкові судді і його сім’ї, інтернет-спільнота найактивніше почала обговорювати як причину вбивства помсту за професійну діяльність.Як не крути, але судова система настільки себе дискредитувала, що у свідомості громадян логічно вибудувалася картина, де “несправедливого суддю карають за його злочини”.
Про скандальну справу Дмитра та Сергія Павліченків, яка стала своєрідною “чорною міткою” для українського правосуддя, ніхто б не дізнався, якби не одне “але”.Точніше, скандальною вона стала уже значно пізніше, коли увагу громадськості привернули акції протесту футбольних фанатів “Динамо Ультрас”. В той час, коли у багатьох українців немає ніякої можливості впливу на медіа, Павліченкам пощастило. Молодший з них – Сергій – активний учасник руху “Динамо Ультрас”, який і став на захист сім’ї.
З чого все почалося
Суддю Шевченківського району Києва 21 березня 2011 року знайшли мертвим біля свого будинку з вогнепальними та ножовими пораненнями. На другий день після інциденту – 22 березня – міліцією була озвучена версія про вбивство судді незадоволеними виселенням з власної квартири.
Хто ж ці незадоволені за версією міліції?
У грудні 2010 року своїм рішенням Сергій Зубков позбавив сім’ю Павліченків прибудови до елітного будинку в центрі Києва у Шевченківському районі, де проживала його родина. Рішення було прийнято на користь нідерландська фірми “Гоойоорд Б.В.” (GOOIOORD. B.V.), проте 7 листопада 2012 року було скасоване.
З виселенням категорично не був згоден голова сімейства Дмитро Павліченко. За 3 тижні до вбивства, 28 лютого, він провів прес-конференцію. За його словами, на його квартиру №21 на першому поверсі будинку №33/34 по вулиці Богдана Хмельницького вже 15 років посягала вище згадана нідерландська фірма.
Потім невгамовний Павліченко закидав Інтернет статтями, де звинувачував українське правосуддя в несправедливому рішенні. “Попав під роздачу” в тому числі і суддя Зубков, який виніс рішення про виселення.
На думку міліції, помста стала головним мотивом вбивства Зубкова. Хоча складно припустити, що людина, яка неодноразово публічно заявляла про своє незадоволення рішенням Зубкова, могла так просто піти на вбивство. Проте правоохоронців це, здається, не збентежило.
За що вбили Зубкова?
У Києві Зубков відомий як суддя, який неодноразово виносив вироки, які йшли наперекір планам багатих забудовників. Він заборонив скандальне будівництво на вулиці Гончара 17/23, а потім відмовив забудовнику у його проханні стягнути з активістів 560 тисяч гривень за знесений паркан.
Зупинив суддя й не менш скандальне будівництво на території Жовтневої лікарні.
Крім того, раніше він відзначився постановою від 15 вересня 2010 року, завдяки якій вдалось відстояти дитячий садок №183 за адресою Пушкінська 33а, лишивши його в комунальній власності, всупереч інтересам великого акціонерного товариства, яке мало на нього плани. Та окрім цих позитивних діянь суддя Зубков відзначився й з іншого боку.
24 березня 2011 року Вища рада юстиції повинна була розглядати питання про позбавлення Сергія Зубкова суддівської мантії через порушення присяги. На Зубкова почали активно скаржитися.
Наприклад, начальник Архітектурної будівельної інспекції Олександр Бондаренко стверджував, що суддя виносив рішення по незаконному збільшенню поверховості будівель у центрі Києва, пише “Свідомо”. А голова Держкомітету архівів Ольга Гінзбург скаржилась, що через рішення Зубкова з держфонду незаконно відчужували колекцію картин художника Миколи Глущенка на користь його онучки за кордоном.
Перевіряти Зубкова взявся ключовий гравець у Вищій раді юстиції – заступник голови адміністрації президента Андрій Портнов. Однак після вбивства на засіданні ВРЮ це питання було знято з розгляду “з етичних мотивів”. Складно також не згадати, що 7 листопада 2012 року, Вищий спецсуд скасував вердикт Шевченківського райсуду Києва про виселення сім’ї Павліченків із квартири і знесення прибудови в їхньому помешканні.
Суд визначив, що перша інстанція на чолі з Зубковим не взяла до уваги те, що Павліченки мали дозвіл на зведення прибудови до свого помешкання у центрі Києва. Тобто по суті суд скасував рішення, за яке нібито Павліченки вбили суддю Зубкова.
Версія слідства & Аргументи захисту
Вирок Павліченкам, який складається з 23 сторінок тексту, був зачитаний 2 жовтня 2012 року. Згідно з ним, Дмитро Павліченко отримав довічне ув’язнення, а його 19-річний син Сергій – 13 років в’язниці. Проте крапка ще не поставлена. Вирок голосіївського райсуду оскаржується в апеляційному суді, наступне засідання якого перенесено на 23 січня.
Згідно з версією слідства, у день вбивства о 17:00 до будинку судді Зубкова на автомобілі приїхали Дмитро та Сергій Павліченки. У них при собі були шило, ніж та пістолет, які були придбані раніше.
Дмитро Павліченко в білому медичному халаті, масці, рукавичках та з інвалідним візком зайшов до під’їзду. Сергій Павліченко в той час залишився чекати в машині. О 17:50 до будинку під’їхав Сергій Зубков. Павліченко-молодший одразу повідомив про це батькові по телефону і зайшов за суддею в ліфт.
На 6 поверсі батько та син Павліченки наносять Зубкову два удари шилом, потім три удари ножем, після чого кілька разів вистрілили в жертву. Спочатку тіло Зубкова перетягли до загального балкону, а потім до пожежних сходів. Сергій Павліченко пішов до машини, а Дмитро залишився прибирати кров. У цей час на поверх піднялися ліфтер та заступник директора місцевого ЖЕКу, які прийшли на виклик про калюжу крові в ліфті.
Потім Дмитро Павліченко вступив в боротьбу з випадковими свідками і вистрілив в ліфтера, але сталася осічка. Він спустився на ліфті до машини. Тим часом ліфтер і заступник директора ЖЕКу за слідами крові знайшли труп Сергія Зубкова.
Саме так виглядає картина вбивства згідно з вироком Голосіївського райсуду. Проте версія слідства здається такою ідеальною лише, якщо повністю проігнорувати деякі факти, озвучені захистом Павліченків.
Зокрема те, що під час допиту свідків, один за іншим всі шестеро заявляють, що не впізнають в підсудних вбивць, їх показання в суді явно розходяться з тим, що написано в міліцейських протоколах, свідки сумніваються в тому, що слідство правильно зафіксувало їх слова.
Тим часом після допиту свідків починається дослідження матеріалів справи, і виявляється, що у слідства практично немає доказів вини Павліченків. Знаряддя вбивства не знайдено, свідки заявляють, що не впізнають вбивць у підсудних, на місці злочину виявлена кров “невстановленої особи”.
Доводи прокуратури дуже сумнівні: під розкритою без понятих(!) машиною Павліченко знайдені предмети “схожі” на кулі, знайдені в тілі Зубкова, і нібито змиви його крові, на місці злочину знайдено відбитки пальців одного з Павліченків. Пізніше експерт, який оглядав місце злочину, заявив, що він просто підписав протокол.
Крім того, в день злочину старший Павліченко звернувся до тоді ще діючого нардепа Тараса Чорновіла з проханням посприяти в розслідуванні його справи. Постає питання – чи людина, яка б планувала вбивство, привертала б до себе так багато уваги?
Та це зовсім не викликало сумнівів у суддів. Слідство вважає, що такими діями Павліченки намагались “заробити” собі алібі.
Після масових акції протесту на підтримку родини Павліченків, голосіївський райсуд виступив з повідомленням, у якому наводяться дані, які начебто підтверджують звинувачувальний вирок. У коментарі “Українській правді” адвокат Тетяна Шевченко їх спростовує.
Зокрема слідство стверджує, що вина Паліченків доводиться висновком експерта, згідно якого на кросівках та штанах, вилучених під час огляду місця події, які використовували злочинці, виявлено присутність генетичних ознак крові Павліченків.
Крім того говориться про те, що також на медичній масці, знайденій на місці вбивства, були виявлені рештки ДНК Павліченко. Проте адвокат це аргументовано спростовує. Слідство не враховує того факту, що за 2 місяці до вбивства, з квартири Павліченків були вивезені всі речі, включно з одягом.
Ці рештки ДНК, про які говорить слідство, були знайдені НЕ на місці вбивства, а саме на одязі, який там був залишений. Адвокат переконана, що підозрілим є той факт, що вбивці на місці злочину залишили так багато речей.
В суді стверджують, що під час досудового слідства, Павліченко-молодший давав покази, згідно яких він в повній мірі визнавав свою вину та вину свого батька. Адвокат Тетяна Шевченко заявляє, що суд не врахував заяв Павліченка-молодшого, який казав, що на нього тиснули і саме тому він зізнався у скоєному злочині.
Захисники Павліченків
Кампанію на захист Павліченків безперечно можна назвати однією з найкращих громадських кампаній 2012 року – вона одна з небагатьох, яка об’єднали разом Схід і Захід. Її розпочали учасники руху “Ультрас Динамо”.
Судовий процес по справі Павліченків тривав 9 місяців, по 1-2 засідання на місяць. На кожному засіданні незалежно від погоди з вулиці їх підтримували від декількох десятків до декількох сотень чоловік.
“Питання не в тому віримо ми, чи не віримо. Ми знаємо, що вони невинні. Якби у нас був хоча б найменший сумнів у їхній невинності, то ми б не виступили на їх захист. Це питання нашого авторитету”, – розповів “Українській правді” один з учасників руху Артем.
З початку кампанії, розпочатої фанатами футбольної команди “Динамо”, банери “Свободу Павличенкам!” з’явилися на футбольних стадіонах Португалії, Австрії, Чехії, Швеції, Словаччини, Росії, Греції, Болгарії та інших країн.
Саме завдяки київським “ультрасам”, преса звернула увагу на деякі відверті неузгодженості у версії слідства. Павліченків також підтримав гравець “Динамо” Тарас Михалик та українська співачка Руслана Лижичко.
Проте події навколо справи Павліченків наштовхують на один висновок – коли система не може забезпечити порядок, тоді люди починають самостійно заміняти її і виконувати її функції. Якщо навіть теоретично припустити, що Павліченки і справді могли вбити суддю, то це був по суті самосуд, оскільки ця сім’я на власній шкурі відчула, що справедливості в українських судах шукати немає сенсу.
Тобто сучасна українська судова система і загалом українська влада має реальні шанси “нарватися” на громадський самосуд.
Катерина Аврамчук, УП
http://www.pravda.com.ua/articles/2013/01/21/6981873/
