Новини суспільства

“Мов птахи зверху”. Історія людини, яку не зустрінеш на вулиці

Останнього разу він виходив на вулицю у липні.

Сім’я Волошиних проживає в Кам’янці-Подільському на 8 поверсі, незручні східці та дуже великий інвалідний візок, що не вміщається у ліфт, не дозволяють 60-річній жінці виходити на прогулянку із 26-річним сином.

В Олежки, як його лагідно називає матір – одна з найбільш важких форм ДЦП – форма спастичного тетрапарезу з дисфункцією верхніх і нижніх кінцівок, яка виникла внаслідок неврологічного захворювання.

– Мне стыдно ходить и просить что-то. Стыдно. Ведь, никому мы не нужны, никому до нас нет дела. Мы сидим в своей квартире, как птички сверху – видим только небо, – з відчаєм говорить жінка.

Окрім Ольги Іванівни, в двокімнатній квартирі проживають ще її донька та 9-річний внук.

Всі фото автора

Не такий, як усі

Зайшовши до кімнати, помітила, що по телевізору показували спортивні новини. Пані Ольга сказала, що вони щойно закінчили дивитись біатлон.

Он очень любит спортивные программы. А футбол для него – это все! Очень любит “Динамо”, – розповідає жінка, поглядаючи на сина. – Несколько дней назад Олежка лежит, а по телевизору говорят, что в 21:30 будет футбол, и он, такой – глядь на часы. Я ему говорю: еще ж рано, а он уже ждет.

У цей момент Олежка починає чомусь радіти.

Радіє він не так, як усі. У нього своя особлива манера, яка спочатку може здаватися незвичною та трішки лякати. Олежка не може говорити, він спілкується по-своєму: звуками, мугиканням або легким криком.

– Видишь, как он радуется, – каже жінка. – Меня иногда спрашивают люди, мол, а что он понимает? А я им отвечаю: он буквально все понимает, все знает.

Пані Ольга з Олежкою люблять читати книжки:

Мы удобно ложимся, я держу книжку и читаю ему. Особенно ему нравятся исторические, военные книжки.

Олежка все ще продовжує щось вигукувати, цим самим підтверджуючи слова матері, що він усе розуміє.

Сын, хватит, успокойся, потому что могут начаться судороги или температура поднимется.

Судоми почалися у хлопця ще у трирічному віці. Щоб хоч якось полегшити біль, мати щодня дає йому протисудомні препарати – три таблетки тричі на день.

– Один препарат стоит 300 гривен, другой – 220, еще один – 190. Я все за пенсионные деньги покупаю, кроме психотропных таблеток. Но, все равно выходит в кругленькую сумму, – бідкається Ольга Іванівна. – Почти всегда нам этих таблеток не хватает, а денег больше нет.

Раз на місяць вони отримують безкоштовні психотропні медикаменти.

– Знаете, они кидают их, как кость собаке. Часто бывает такое, что 10 людейполучило, а 50 – нет, – продовжує жінка, – нам они говорят, мол, деньги закончились, больше не отпускаем.

“Никому мы здесь не нужны”

Жінка не просить допомоги у сусідів чи випадкових людей.

– А кому мы здесь нужны? У дочки проблемы со спиной, еле вдвоем заносим Олежку в ванную комнату.

Є у пані Ольги ще племінник, який допомагає виносити сина на вулицю, однак, він живе за містом, тому нечасто приїжджає.

– Еще мой 9-летний внук говорит, что когда он вырастет, то будет мне помогать. Ведь вот так всю жизнь мы в этом уголочке и сидим, – зітхає жінка.

– Летом 35-36 градусов было, а мы тут сидели все мокрые. У нас южная сторона – дышать нечем, – пригадує Ольга Іванівна.

Він дуже любить зиму і радіє снігу, але востаннє взимку Олежка з матір’ю гуляли років 15 тому.

– В детстве он очень любил на санках кататься. Раньше, правда, он был поменьше, то мы всегда с ним катались.

“Вот так и живем”

– Видите, – жінка бере руку сина, – я ему одеваю носок на руку, потому что он меня постоянно царапает, вот, несколько шрамов на руке, – пані Ольга показує свою праву руку. – Обрезай – не обрезай ему ногти – все равно будет царапать. У него же еще сила такая – Да? – Звертається до сина, – ух, сила!

– А так, я стала одевать ему на руку носочек, то он уже не может меня поцарапать, –каже жінка, тримаючи одягнену в носок ліву руку Олежки. – Вы знаете, меня аж трясет, так я его люблю, – емоційно говорить жінка.

– Приготовлю ему покушать, а потом измельчаю все в блендере, ведь он не жует, ему все зубы вырвали, потому что у него была очень страшная зубная боль, – каже пані Ольга. – А так, если что-то болит у него, то мы точно знаем, что это не какой-то зуб.

– У него уже несколько дней очень сильный кашель, высокая температура, и он не может нормально кушать: съест ложку-две и начинает ужасно кашлять, – бідкається Ольга Іванівна. – И никто не знает, что с ним такое.

Опісля недовгої паузи, жінка дивиться на сина й починає його міцно обіймати.

– Как мама тебя любит? Сильно, сильно тебя любит!

“Все так и печет внутри”

Ходила пані Ольга до міської ради, розповідала про ситуацію з квартирою. Запитувала, чи не можуть їй допомогти обміняти її двохкімнатну квартиру на 8-му поверсі – на таку ж саму, тільки на 1-ому або, хоча б, на помешкання зі зручним виходом з під’їзду.

За її словами, у мерії відповіли: “В городе нету средств, и у государства нету средств. Продавайте свою квартиру, покупайте хату в селе и живите там”, – зазначає жінка.

Однак, жінка не хоче купувати хатину в селі, бо впевнена, що у потрібний момент швидка допомога не встигне туди доїхати. Адже, в Олежки зараз постійні судоми, а лікарі можуть їх зупинити медичними засобами.

Жінка вже близько 10 років надіється отримати квартиру.

– Ми стоим в очереди на квартиру в горисполкоме, нас поставили в льготную очередь, но уже много лет ничего.

У Кам’янець-Подільській міськраді кажуть, що вони знайомі з проблемою сім’ї Волошиних – однак, у пільговій черзі стоять чимало сімей, які також очікують на помешкання.

Також прес-секретарка мера сказала, що вони намагаються допомогти обміняти квартиру, але поки не знайшли нікого, хто б на це погодився.

– Врачи со “скорой помощи” мне как-то сказали: “Мы растим вашего ребенка вместе с вами”. Так и есть, – каже Ольга Іванівна, киваючи головою. – Я звоню, говорю им, что нас надо уколоть, а они отвечают, что сейчас приедут, даже не спрашивают адрес. Уже знают, кто мы и где живем, так приезжают.

– Я воюю за життя свого сина уже 26 лет. Знаете, лучше бы я на войну пошла, чем смотреть вечно на эти беспрерывные судороги, приступы, слышать стоны. Все так и печет внутри, – каже пані Ольга, плачучи.

 

Для бажаючих допомогти:

Картка ПриватБанку 4149-4978-1261-4339
Волошина Ольга Іванівна

Іванна Павлюк

Джерело: УП. Життя