Новини суспільства

Діяльність української міліції у 2012 році: “Незаконне насильство та жорстокість правоохоронців – виклик владі й суспільству”

Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ) представляє черговий збірник «Права людини в діяльності української міліції – 2012 рік», який присвячений вивченню та аналізу одній з найбільш загрозливих для українського суспільства проблем – незахищеності громадян від порушення їх прав і свобод в органах внутрішніх справ.

Такі збірники, які, власне, є звітами про результати роботи Асоціації з моніторингу діяльності української міліції, публікуються нами щорічно з 2008 року і завжди викликають інтерес у широкої аудиторії читачів – від правозахисників і журналістів до працівників правоохоронних органів.

Кожен з розділів збірника – це компетентний погляд з позиції права на ту чи іншу проблему у взаєминах між правоохоронцями й громадянами, погляд, який ґрунтується на аналізі положень нормативно-правових актів, цифр офіційної статистики, повідомлень у засобах масової інформації та власного досвіду членів Асоціації та її волонтерів, отриманого під час проведення моніторингових кампаній «Міліція під контролем».

У підготовці збірника прийняли учать провідні експерти нашої організації, які осмислювали та аналізували різні напрямки діяльності органів внутрішніх справ з урахуванням, перед усім, двох критеріїв – об’єктивності та домінування прав й свобод людини над будь-якими іншими інтересами правоохоронних структур і влади. На жаль, подібний підхід часто розцінюється окремими керівниками МВС, як спроба дискредитувати роботу української міліції та погіршити імідж її співробітників. Це не так.

Вважаючи діяльність органів правопорядку надзвичайно важливою для суспільства й держави та з повагою ставлячись до правоохоронців, які чесно і сумлінно виконують свої службові обов’язки, ми залишаємо за собою право вести відверту розмову саме про проблеми у діяльності міністерства внутрішніх справ, оскільки міліцейське відомство на таку розмову не відважується.

Наразі міліцейські підрозділи по зв’язках із громадськістю, незважаючи на свою назву, такий зв’язок практично втратили і, оминаючи гострі теми, зосередились виключно на поширенні відомостей про успіхи та досягнення правоохоронців.

Це хибний шлях, оскільки ґрунтовна й компетентна критика з боку громадськості завжди була і є потужним інструментом забезпечення дотримання прав людини у діяльності міліції, і саме спокійне та виважене ставлення до такої критики керманичами МВС може свідчити про щирість їх намірів реформувати правоохоронну систему в інтересах суспільства.

2012 рік, на жаль, не дав підстав заявити про істотне покращення стану із дотриманням прав людини в міліції – спостерігався весь спектр вже традиційних для органів внутрішніх справ порушень.

Незаконне насильство та жорстокість правоохоронців – виклик владі й суспільству

Правоохоронні органи, навіть у розвиненій та правовій державі,  через необхідність виконання законодавчо визначених для них специфічних завдань, нерідко здійснюють стосовно громадян функції примусу й покарання, а отже, завжди балансують на межі порушення прав і свобод людини.  Проте для нашої країни проблема полягає в іншому:

чому саме в Україні люди в міліцейській формі так часто переходять ту межу, за якою закінчується надане законом право застосовувати силу, і починається звичайне свавілля? Чому українській владі вже тривалий час не вдається мінімізувати кількість порушень в органах внутрішніх справ? Чому  наші захисники закону до цих пір не привчені з повагою ставитися до прав і свобод кожної людини і, в першу чергу, до права кожного не бути підданому незаконному насильству?

Залишаючи осторонь політичну складову даної проблеми (а вона, безумовно, існує),  можна стверджувати: таке явище, як «незаконне міліцейське насильство» існувало й існує в України незалежно від калейдоскопу змін міністрів внутрішніх справ з їх одвічними заявами про «оголошення війни перевертням у погонах».

На жаль, доводиться констатувати: застосування до громадян незаконного насильства в органах внутрішніх справ стало в Україні справою буденною. Випадки катувань або побиття людей правоохоронцями вже не є чимось надзвичайним, пересічні громадяни сприймають такі факти з обуренням, водночас вони, за окремими винятками, не викликають значного резонансу та активних форм громадського протесту.

Показово, що навіть художні фільми на міліцейську тематику вже не сприймаються глядачами як достовірні, за відсутності в них реалістичних сцен «вибивання» зізнання із затриманих або жорстокого поводження з ними.

Поступово й непомітно українське суспільство звикло до проявів міліцейської жорстокості  і, визнаючи її загальнонаціональною проблемою, певною мірою змірилося з нею та сприймає як неприємну даність, як одну з невідворотних складових нашого буття і взаємовідносин із владою. І саме таке сприйняття є чи не головним доказом надзвичайної поширеності протиправного насильства у правоохоронному відомстві.

За даними останнього соціального дослідження, яке проводилося Харківським інститутом соціальних досліджень (ХІСІ) у 2011 році (http://www.khisr.kharkov.ua/index.php?id=1319741619), масштаби застосування протиправного насильства в органах внутрішніх справ України є надзвичайно великими. – оціночна кількість потерпілих склала 980 тисяч осіб.

60% громадян вважають, що від застосування «міліцейського насильства» не застрахований ніхто і загроза стати жертвою  такого насильства існує для кожного, незважаючи на його соціальний статус, належність до маргінальних груп, існування проблем кримінального характеру в минулому тощо.

У свою чергу проведені конфіденційні бесіди з міліціонерами свідчать: незаконне насильство стало частиною міліцейської субкультури і правоохоронці розцінюють таке насильство, як невід’ємну складову своєї професійної діяльності.

За даними дослідження ХІСІ  65%  опитаних міліціонерів допускали можливість застосування тортур як ефективного засобу розкриття злочину, а 40% визнавали катування припустимим видом покарання за скоєний злочин.

Відсутність будь-яких ефективних зусиль з боку МВС, в тому числі й щодо підвищення ефективності розслідування жорстокого поводження з боку персоналу правоохоронних органів, запровадження змін до відомчих нормативно-правових актів, здійснення цілеспрямованої профілактики насильства, дозволяє  стверджувати, що у 2012 році ситуація на краще не змінилася. Тільки через Інтернет-видання у 2012 році була оприлюднена інформація про понад 60 фактів застосування правоохоронцями насильства до громадян.

Нагадаємо лише окремі з цих випадків, які вразили суспільство своєю жорстокістю.

«На Львівщині судитимуть міліціонерів, які 4 години знущалися над хлопцем» (Інтернет-видання «ZIK»)  http://zik.ua/ua/news/2012/02/27/336056

«Міліціонери зґвалтували Михайла Бєлікова» (Інтернет-видання «Газета по-українськи»)        http://gazeta.ua/articles/scandals-newspaper/_milicioneri-z-valtuvali-mihajla-belikova/444262

«Кримчанину міліціонери гачком вирвали ніс» (Інтернет-видання «Газета.ua.»)   http://gazeta.ua/articles/np/465426/1

«Міліціонерів-садистів, які два дні відбивали чоловікові селезінку, заарештували» (веб-сайт телеканалу «1 плюс 1»)   http://tsn.ua/ukrayina/milicioneriv-sadistiv-yaki-dva-dni-vidbivali-cholovikovi-selezinku-zaareshtuv

«У Донецьку співробітника міліції приговорили до 4 років позбавлення волі» (веб-сайт Асоціації УМДПЛ)   http://www.umdpl.info./index.php?id=1358833246

«Катування в міліції» (веб-сайт Правозахисного центру «Свобода»)   http://svoboda.zhitomir.ua/zhur_ras/katuvannya-v-milici%D1%97.html

Висновки

На даний час немає підстав говорити навіть про незначні успіхи Міністерства внутрішніх справ у вирішенні проблеми незаконного насильства, тортур та жорстокого поводження з громадянами в українській міліції.

У 2012 році головні зусилля правоохоронних органів були зосереджені на виконанні завдань щодо боротьби із злочинністю та забезпеченні громадського порядку під час проведення в країні ЄВРО-2012 та парламентських виборів. Питання дотримання прав і свобод людини при виконанні цих завдань МВС уже традиційно відсунуло на периферію своїх пріоритетів.

Вищі посадові особи міліції, які і раніше, продовжують замовчувати проблему й заперечують очевидну для суспільства поширеність насильства та жорстокості у правоохоронних органах.

В існуванні міліцейського свавілля в Україні винувате не тільки МВС – правоохоронці порушують закон тільки тоді, коли їм дозволяють це робити. Саме пасивність прокуратури та байдужість судової системи встановила ту межу  міліцейської жорстокості, яку українське суспільство має у теперішній час.

Доки одні будуть закривати очі на права людини задля показників у службовій діяльності, другі ухилятися від належного розслідування випадків порушень прав громадян, а треті судити на користь перших і других – у міліції існуватимуть катування й побиття.

Будь-які, навіть найпрогресивніші, зміни в законодавстві не призведуть до кардинального покращення ситуації – такі зміни мають супроводжуватися   змінами у свідомості правоохоронців.  Державі потрібно кардинально змінити стратегію щодо  забезпечення дотримання законності в діяльності правоохоронних органів, які апріорі не здатні самостійно вирішити головне завдання – гарантувати невідворотність покарання кожного правоохоронця, який вдався до незаконного насильства щодо цивільної особи.

Кожен громадянин, у тому числі і той, який вступив у конфлікт із законом, кожен співробітник міліції і кожен його керівник має знати – факт вчинення такого насильства обов’язково об’єктивно розслідують, порушені права людини відновлять, а винного встановлять і покарають.

Оптимальна система контролю за законністю діяльності правоохоронних органів має бути побудована не за принципом пріоритетного врахування інтересів міліції, а діяти, в першу чергу, на користь цивільного суспільства, що без участі цього самого суспільства неможливо. Саме цивільний контроль може привчити міліцію діяти виключно у правовому полі, а отже, гарантувати  кожному громадянинові його право не постраждати від міліцейського кулака.

Проте, закріплений у законодавстві принцип підконтрольності органів влади громадянському суспільству в реальному житті на міліцію не поширюється і  намірам громадськості домогтися його практичного запровадження чиниться жорсткий опір на всіх рівнях правоохоронної системи. Керівництво Міністерства внутрішніх справ, періодично погоджуючись на певні поступки, завжди прагне поставити подібні процеси під свій контроль та залишити за собою право впливати на  дії громадськості й обмежувати її ініціативи.

Досвід України свідчить: будь-яке проведення  змін усередині системі МВС – зростання кількості внутрішньовідомчих органів контролю, зміна їх підпорядкування, збільшення персоналу чи розширення повноважень, до суттєвих позитивних змін не призведе.

Таким чином, у теперішній час влада України може довести серйозність своїх намірів реформувати міліцію лише в один спосіб – подолати опір міліцейського відомства та запустити механізм повноправної участі суспільства  в системі контролю за діяльністю правоохоронної системи, в тому числі створити незалежний орган, який, не відволікаючись і не розмінюючись на виконання інших завдань, забезпечить об’єктивні розслідування фактів порушення прав громадян у міліції, керуючись  у своїй діяльності нормами й принципами міжнародного права та будуючи свою роботу на засадах тісної взаємодії з неурядовими організаціями правозахисного спрямування.

Збірник «Права людини в діяльності української міліції – 2012 рік» дивіться тут

Джерело http://umdpl.info/index.php?id=1365484034