Днями колега-журналістка розповіла: мовляв, треба психологів відправляти до дуже важко пораненого в АТО хлопця – йому 24 роки, без обох ніг, і рука одна роздроблена, дасть Бог – врятують, але уяви його стан. Дівчата-психологи обіцяють ретельно з ним попрацювати, я ж просто «поцвірінькати» поїду, поговорити про життя, яке аж ніяк не закінчується цим пораненням, бо ж і в такому стані можна жити і працювати.
Так, справді можна, за умови, якщо в нашій державі (а не тільки серед волонтерів) відбудеться істотна зміна ставлення до інвалідів – усіх, не лише АТО.
Різні причини ведуть до втрати значною частиною людства здоров’я і працездатності, що жорстко відбивається на їхньому матеріальному становищі і світовідчутті, породжує настрої знедоленості, ущербності і песимізму не тільки у них самих, а і в оточуючих. Якщо ми дійсно хочемо реалізувати потенціал людяності, який є в нашої нації, і змінити цим ситуацію відстороненості від нагальних проблем неповністю дієздатних співгромадян, то маємо негайно звернути увагу на проблему всебічної допомоги тим, хто сьогодні вкрай цього потребує.
Саме у столичному Києві, який має показувати приклад усій країні, мусить бути запущений пілотний проект «Соціалізація інвалідів», перед реалізацією якого необхідно детально проаналізувати та вивчити, яким чином можливо поліпшити якість життя осіб із обмеженими функціональними можливостями, а також – що конкретно необхідно зробити для більш повної і комфортної їх участі в суспільному житті.
Паралельно з цим необхідно затвердити і реалізувати «Концепцію рівних громадянських прав для людей з обмеженими можливостями», що надасть змогу офіційно розцінювати їх не як осіб із «залишковою працездатністю», а як гідних громадян України та споживачів специфічних послуг і товарів, а також реальну продуктивну силу суспільства.
Незайвий бельгійський досвід
Свого часу мені доводилося спостерігати за тим, як у Бельгії залучають інвалідів до роботи. Так, у Міністерстві оборони Бельгії знайшли працю для сліпого на ім’я Ніколос. Він був тільки незрячим, а голова, руки і ноги в нього функціонували нормально, і йому по силах стала робота кур’єра в будівлі Міністерства оборони. Його завданням було перенесення документів з одного приміщення військового міністерства до іншого. І він цілком справлявся з цим, знав напам’ять розташування кабінетів і вмів безпечно пересуватися на східцях між поверхами.
Вражало, що співробітники міністерства ставилися до Ніколаса як до рівного і з повагою, а він був дуже задоволений тим, що мав можливість працювати і відчувати себе потрібним бельгійському суспільству.
Можливо, і в нашому Міністерстві оборони скоротять одного-двох «паркетних генералів», а натомість візьмуть на працю два десятки ветеранів-інвалідів АТО? Принаймні, є офіційна інформація, що у військкоматах працюватимуть поранені в АТО солдати й офіцери з легкою інвалідністю. І це глибоко правильно, тільки потрібно реалізувати цей намір.
Для всіх інвалідів найбільшою проблемою є «проблема доступності» у широкому її розумінні, тобто створення умов, які зрівнюють можливості інвалідів з можливостями решти громадян України шляхом усунення фізичних і соціальних бар’єрів, що заважають доступу інвалідів до різних сфер життя суспільства.
Легко побачити різницю, як в європейських країнах ставляться до людей з обмеженою дієздатністю. Так, по доріжці у парку бельгійського міста Брюгге їде сам на електричному інвалідному візку молодик, майже повністю паралізований, який тільки й може, що натискати кнопки на поручнях візка, регулюючи цим швидкість і напрямок свого пересування.
Бельгійці шанобливо поступаються дорогою перед інвалідом і водночас не звертають на нього надто багато уваги. Але ніби в самому повітрі відчувається, що вони у будь-який-момент готові прийти йому на допомогу.
Те саме довелося спостерігати й у столичному Брюсселі, де увечері тротуаром пересувалася на візках група паралізованих різного віку. Але цю «процесію» супроводжували спереду і позаду соціальні працівники – чоловік і жінка. Було зрозуміло, що це виїзд на якийсь концерт чи в театр. Кидалося у вічі, що всі вони почувалися дуже впевнено і розкуто, адже знали, що суспільство ніколи не залишить їх сам на сам зі своєю бідою і що вони цілком можуть бути впевненими у своєму завтрашньому дні.
На жаль, подібних випадків майже не пригадується у Києві. Хіба що за винятком того, що у травні-вересні, кілька разів на рік якась добра душа провезе вулицею Семашка в Академмістечку того чи іншого інваліда у візку з Новобілицького будинку-інтернату для старих та інвалідів. А він зачудовано оглядається на усі боки, на зелень кущів, дерев і трави. І на людей, які проходять повз інваліда і не звертають на нього уваги.
Усунути соціальну ізоляцію
Інваліди виявилися останніми в ряду тих, хто отримав у демократичних країнах рівні з усіма права – суспільства поступово усвідомили, що не можна говорити про всеосяжну демократію, якщо існує соціальна ізоляція інвалідів. Тепер у країнах Європейського Союзу, в Австралії, Новій Зеландії, Сполучених Штатах та Канаді соціальний захист інвалідів дозволяє їм максимально реалізовувати можливість вести повноцінне життя, мати рівні права з іншими громадянами.
Наприклад, у США права інвалідів закріплені законодавчо і включені в загальну систему цивільних прав, яка забороняє дискримінацію людини. Базовим нормативно-правовим актом в даному питанні є Закон 1990 року «Про інвалідів», який захищає у США на федеральному рівні права цієї соціальної групи і забороняє її дискримінацію у трудових відносинах, в державних органах влади, в місцях громадського користування, в торгівлі, на транспорті.
Цей закон зобов’язує органи влади всіх рівнів забезпечувати для інвалідів рівний доступ до різного виду діяльності, програм та послуг. А це, у свою чергу, включає користування державними системами освіти, охорони здоров’я, соціальними та адміністративними послугами.
У нас же діє Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». На разі важливо, аби хоча б він повністю виконувався.
Очевидно, що нам необхідно брати приклад з розвинених країн Заходу і зробити усе можливе для того, щоб людина з обмеженими фізичними можливостями почувалася забезпеченою і незалежною, могла вчитися і працювати.
В Україні налічується понад 2,6 мільйонів осіб з обмеженими фізичними можливостями. При цьому спостерігається тенденція до збільшення кількості людей, яким необхідно створити належні умови для життєдіяльності та інтеграції в суспільне життя.
У Києві кожна 19-та доросла людина та кожна 40-ва дитина у віці до 18 років — інвалід. Для того щоб змінити ситуацію на краще, необхідно, глибше зрозуміти суть проблеми. Ми бачимо ознаки інвалідності: палицю, милиці, слуховий апарат, візок, але не бачимо самої людини. У центрі ж уваги повинна знаходитися сама особистість, тоді стане ясно, що у більшості випадків інвалідність не заважає людям жити повноцінним життям і приносити користь суспільству.
Враховувати посттравматичний синдром АТО
Сьогодні проблема інвалідів набуває для України особливо актуального значення внаслідок воєнної агресії Росії. Багато українських воїнів отримали під час бойових дій серйозні поранення, які призводять до інвалідності. Також багато постраждалих серед цивільних. Ситуація складається таким чином, що після закінчення АТО інвалідів в Україні стане відчутно більше. Тому вже зараз необхідно на державному рівні подумати про створення програм із залучення цієї категорії інвалідів до всіх сфер життя українського суспільства, про створення умов доступності для них закладів охорони здоров’я, санаторно-курортного лікування, зайнятості, культурних закладів, про досяжність юридичного забезпечення та інформації.
Не менш важливим є психологічний чинник, адже у великої кількості інвалідів, які захищали Україну, може розвинутися посттравматичний синдром АТО.
Посттравматичний синдром — це бомба уповільненої дії. Він може проявитися через півроку, рік, а може і через п’ять років. І в разі ігнорування цієї проблеми зараз, у майбутньому вона може болюче датися взнаки. Адже у зоні АТО воюють нині в основному чоловіки віком від 18 до 45 років, а це працездатна та репродуктивна частина населення України.
Посттравматичний синдром лікують різними методами. Але однієї державної допомоги з обмеженим бюджетом буде замало, щоб допомогти всім. Тому на часі створення цільового благодійного «Фонду реабілітації і допомоги інвалідам АТО».
Потенціал людей з обмеженими можливостями
Ставлення до людей з особливими потребами є мірилом людяності і толерантності в суспільстві.
Ще в Давньому Римі і в Давній Греції виключним піклуванням і привілеями користувалися люди, котрі отримали каліцтво під час воєнних конфліктів. Також відомо, що люди з певними психічними відхиленнями займали провідні місця серед жерців.
Якщо ж поглянути на ставлення до людей з особливими потребами ширше, то можна сказати, що з часу становлення продуктивного господарства, яке давало надлишковий продукт, люди з деякими фізичними вадами мали своє почесне місце в суспільстві. Адже нерідко ремеслом, освітою та медициною займалися саме ті люди, які не могли з огляду на фізичні вади брати участь у воєнних діях, обробці землі, полюванні і інших фізичних роботах. Не без їхньої участі ремесло сягнуло до ступеня мистецтва, чому є підтвердження в археологічних артефактах.
Можливо, першим політичним діячем, котрий сформулював практично сьогоднішні засади щодо інвалідів, був Наполеон І. Чимало провідних політичних діячів інших європейських країн брали у цьому приклад з нього. Відтак інваліди перестали бути «виродками», каліками, а стали повноцінними громадянами, яким треба створювати умови для повноцінного життя.
Таким чином, ще однією цариною, що потребує в Україні свого переосмислення, є зміна ставлення до людей з особливими потребами. Слід не лише формувати державні і недержавні організації, які займаються їхніми проблемами, а повсюдно створювати інвалідам такі умови життя і праці, котрі б автоматично інтегрували їх до повноцінної участі у всіх сферах суспільної діяльності. Почавши з невеликих кроків, з надання можливості людям з особливими потребами нормально пересуватися у всіх видах транспорту, без проблем потрапляти до громадських будівель, отримувати роботу, задовольняти свої культурні потреби, ми наблизимо не тільки їх, а й себе до сучасного цивілізаційного рівня.
Віктор Каспрук
